Леся УкраЇнка

(Лариса Петрівна Косач)
(25.02.1871 - 01.08.1913)

Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді – Волинському, тепер Житомирської області в інтелігентній, “літературній “ родині

Сприятливе середовище з ранніх літ благотворно впливало на здібності дівчинки. Поетеса недарма пізніше підкреслювала: «Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни». О.Гончар, аналізуючи цей період в житті Лесі, додавав: «…Разом з родинно близькими людьми майбутню поетесу формувала, виховувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня передова Україна». Сім’я Косачів дійсно приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким. З дитинства мала Косачівна кохалася в народних піснях і казках, в чотири роки уже читала, в п’ять – грала на фортепіано і пробувала творити власну музику, а пізніше не раз тяжко зітхала, говорячи, що тяжка недуга не дала їй можливості стати композитором. Олена Пчілка збирала зразки народних вишивок, і мале біляве дівча не тільки милувалося красою узорів, а й у вісім років виконало майже непосильну для такого віку роботу: вимережило батькові сорочку

Сім’я Косачів була великою, але жила у достатку. Усього Леся мала двох братів і три сестри. Батьки займалися громадською діяльністю, навіть їздили на всесвітню виставку в Париж, тому дітей часто залишали під опікою родичів. Лесі дуже подобалося жити в Олени Косач, тітки по батькові, яку в 1879 році за революційну пропаганду було заарештовано й вислано в Олонецьку губернію. Судове звинувачування  звучало досить серйозно: Олені приписували спробу замаху на шефа жандармерії Дрентельна. Перший Лесин вірш якраз і присвячений тітці Олені («Надія»). Взагалі Косачі мали чимало друзів серед «неблагонадійних». Наприклад, ще одна рідна тітка Олександра Косач-Шимановська, дружина політичного в’язня, вчила Лесю гри на фортепіано, добре знала історію й літературу. Недарма малі Косачі, наслухавшись тітчиних оповідей, гралися у видумані ними ігри за літературними мотивами: «Юнак та біла Віла», «Одіссея». Лесю найчастіше обирали Андромахою чи Жанною Д’Арк. Безпомильна дитяча інтуїція вгадувала в маленькій дівчинці велику людину. У 1881 році в Луцьку, куди наказом міністерства внутрішніх справ був переведений на роботу батько, Леся з братом Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Хвороба дала ускладнення. Пізніше виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток. Для найстаршого сина Михайла і молодшої від нього всього на півтора року Лесі батьки найняли приватних учителів, які у Києві, де якийсь час жила Олена Пчілка з дітьми, вчили їх за програмою чоловічої гімназії. В цей час Леся грала на фортепіано під керівництвом дружини Миколи Лисенка Ольги Деконор. Літо Косачі провели в Колодяжному, яке назавжди зачарувало Лесю прекрасною природою і розповідями місцевого селянина Лева Скулинського про «нечисту силу». Наступну зиму знову був Київ, вивчення класичних (грецької та латинської) мов. Хвора дочка викликала глибоку тривогу матері. Улюблениця батька, Леся ставала улюбленицею й матері, хоч колись Олена Пчілка не дуже раділа навіть її народженню. Мати допомогла дочці вивчити французьку й німецьку мови, заохотила до творчості. І якщо ім’я Леся Лариса вибрала собі ще в дитинстві сама, то псевдонім був підказаний матір’ю, яка інтуїтивно відчула, що доня буде відомою і національно свідомою людиною. При сприянні матері у 1884 році восени у львівському журналі «Зоря» з’явилася перша Лесина публікація – вірш «Конвалія».

Історичні дані .

В творчій особистості Лесі Українки наш народ надолужив собі кілька нереалізованих етапів своєї мистецької еволюції. Дивовижна поетика її творів. Але то вже теж має бути предметом окремого дослідження. Бо за глибиною філософської думки, за масштабом ідей, за вмінням втілити їх у єдино можливій формі дослідники якось і не догледіли естетичної вартості слова і того «фанатизму почуття», котре становило суть її творчості. Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова. Незмірний жаль для нашого суспільства, що воно через ряд об'єктивних і всіляких інших, причин не заговорило мовою Лесі Українки, мовою справжнього інтелігента, що акумулювала в собі все — інтелект і народну стихію, національну своєрідність і найвищої проби культуру мислення. Абсолютну рацію мав О. Дейч, коли писав, що «Леся Українка в області драматургії була справжнім новатором». Але є така інерція: назвавши Лесю Українку справжнім новатором, тут же й докинути, що «її новаторство спиралося на традиції українських і російських драматургів». Відверто кажучи, я не бачу на той час ані в російській, ані в українській драматургії традицій, на які могла б спертися Леся Українка. Велетням не обов'язково спиратися. Спираються на велетнів. Якби Лесина Кассандра сперлася на Москаля-чарівника, то у нього поперек би хруснув. Що робити Одержимій в декораціях реалістично-побутового театру? У Лесі Українки і верби ж інакші. Що ж до російських драматургів, то в царській Росії традиція була одна: все, що найпрогресивніше, найкраще,— заборонити, не дозволити, не допустити до постановки. «Борис Годунов» був поставлений вперше майже через півсотні років після написання. Традиції такої драматургії ствердитися ще не могли. Бо драматургія, все ж таки,— це твори, написані для театру і хоч до деякої міри апробовані театром. «Маскарад» Лєрмонтова був перепинений, скалічений і дозволений через багато років, вже аж тоді, коли па зміну акторам романтичної школи прийшли реалісти драматургії Островського. В 40-х роках Арбеніна міг би зіграти Мочалов, в 60-х вже такого успіху не було. Цей типовий для російського театру розвиток на рівні цензурних перепон давав відцентровий імпульс по всій імперії. У нас, на Україні, напише, було, Алфьоров, що не можна, і все. Або і не напише, самі здогадаються, метиковані за кілька століть. Пригальмування твору на десяток років часом завдає непоправної шкоди літературному процесу. А що вже говорити про театр, де все залежить ще й від режисерської школи, від індивідуальності акторів,— там кожна пропущена ланка невідшкодовна. З усіх точок зору,— як художньої еволюції, так і формування суспільної свідомості. Театр видатного драматурга в його сценічному існуванні ще й досі не збувся. Не треба думати, що це виключно українська ситуація. Драматургія Байрона теж довго не була поставлена, і то на якій сцені — на англійській, котра дала світовіШекспіра. Мольєрівський «Дон Жуан» пережив свої перипетії, навіть був сфальсифікований і йшов не в своєму вигляді. Виключно українська ситуація в іншому. В становищі мови. В становищі мови як першоелемента літератури. Ба навіть як засобу елементарного людськогоспілкування. Тобто в суспільному статусі мови. В повноцінності її суспільного функціонування. Це вже справа хронічна. Це почалося не вчора. Навіть не в часи валуєвського циркуляра чи таємних урядових указів. Це загніздилося ще в дрімучих бородахмосковських бояр, котрі через неграмотність свою могли сприйняти українське слово «річ» в значенні російського «речь» і запідозрити, що тут щось не гаразд в аспекті царевого «слова і дєла». Це зазміїлося у державному скіпетрі ще тоді, коли Катерина II, на реляцію Потьомкіна про надзвичайну сміливість запорозьких козаків, милостиво їх хвалила, веліла «за верность поощрить», але повести справу так, «чтобы впредь даже имени запорожского не было». Якщо поглянути на це не у вимірах нашої національної біди, а у масштабах, скажімо, європейських, то це становище безпрецедентне— щоб так планомірно, віками, мова якогось численного народу зазнавала безнастанних утисків, переслідувань, заборон. Взяти, наприклад, хоча б оці віхи поетапного знищення української культури: 1863, 1876, 1881 роки. Як послідовно і невідступно провадився тотальний наступ на українську мову! З якою диявольською методичністю була поставлена смуга перепон, пасток і вовчих ям на шляху розвитку української культури! 1863 рік. Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською мовою. 1876 рік. Урядовий указ, котрий уточнював, конкретизував, щільніше затягував зашморг цієї заборони. Заборонялося: видання українською мовою художніхтворів, фольклористичних праць, виконання українських пісень на концертах, публічне читання творів українських письменників, постановка українських п'єс. 1881 рік. Тепер вже, повторно, таємний указ міністра внутрішніх справ: заборонялося «устройство специально малороссийских театров я создание трупп для исполнения пьес исключительно на малороссийском языке». І «лишь ценой больших усилий,— я цитую «Кратную литературную знциклопедию»,— было добыто разрешение ставить в театре украинские пьесьы, но только на темы сельского быта». Так що все було готове до приходу великого драматурга. Ні театру, ні преси, ні суспільної атмосфери. Якщо ж врахувати, що указом 1876 року заборонялися також і українські переклади з російської та зарубіжних літератур, то цим вже, по суті, перерізалися всі комунікації зі світом. Для України унеможливлювалася будь-яка рецепція світової культури. їй, через котру в XVI—XVII століттях ішли в Росію всі найновіші досягнення європейської мислі,— тепер надавалася єдина можливість бодай мінімально прилучитися до світу шляхом прилучення до російської мови. Принцип замкнутого кола: па Україну все художньо вартіснейшло через Росію, з України все найзначшше мало іїти в російську культуру. Цо була далекоглядна політика, мозок імперії не дрімав. Мову робили суспільно не функціонуючою, а відтак суспільно не функціональною. Розвиток української літератури був загальмований, український театр запрограмований на провінційність. Поки європейська драма проходила всі етапи своєї еволюції — по високогір'ях Ренесансу, барокко і просвітительства, то застигаючи в довершених формахкласицизму, то стрімко падаючи на європейські сцени каскадами романтизму, то вдаряючи об мури Бастілії прибоєм демократичних водевілів, то сміючись сардонічним сміхом Вольтера, то розсуваючи завіси людської психіки спіритуалістичними руками Метерлінка, то іронічно поблискуючи парадоксами Бернарда Шоу,— українська література все ще доводила своє право на існування.